Необхідні умови застосування ст. 7 Закону України «Про захист економічної конкуренції»: практика ВС

Звертаючись із позовом, ТОВ-1, ТОВ-2 просили визнати недійсним рішення Антимонопольного комітету України (АМК України) про визнання вчинення позивачами порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченого п. 1 ст. 50 та п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів аукціону, обґрунтовуючи свої вимоги, зокрема, тим, що АМК України, приймаючи рішення, не досліджував відповідності дій позивачів (які на момент проведення аукціону належали до суб’єктів малого [середнього] підприємництва) з урахуванням положень ст. 7 Закону України «Про захист економічної конкуренції».

Постановою апеляційного господарського суду скасовано рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що встановлені АМК України обставини в їх сукупності (схожість документів, які подавалися вказаними учасниками на участь в аукціоні [однакові дефекти друку та схожість текстів документів]; спільне використання однієї ІР-адреси; наявність господарських відносин між вказаними учасниками; одночасне перебування одних і тих же фізичних осіб у трудових відносинах із вказаними учасниками) є узгодженою поведінкою під час участі в аукціоні, яка полягає у спотворенні його результатів, та порушенням законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій.

КГС ВС судове рішення апеляційної інстанції залишив без змін, зазначивши таке.

Згідно із ч. 1 ст. 6 та п. 4 ч. 2 цієї ж статті Закону України «Про захист економічної конкуренції» антиконкурентними узгодженими діями є узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема, узгоджені дії, які стосуються спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів.

Положення ст. 6 цього Закону не застосовуються до будь-яких добровільних узгоджених дій малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців (ст. 7  Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Необхідними умовами застосування ст. 7 Закону України «Про захист економічної конкуренції» є не лише наявність фактичних даних про те, що певні суб’єкти господарювання можуть бути віднесені до категорії малих чи середніх підприємств, але й про те, що їхні дії, по-перше, не призводять до суттєвого обмеження конкуренції, а по-друге, – сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців.

Постанова КГС ВС від 27 лютого 2025 року у справі № 914/400/24 за посиланням.

 

ВС опублікував огляд судової практики ККС ВС за лютий 2025 року

В огляді відображено важливі правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, що містяться в постановах ККС ВС, ухвалених у лютому 2025 року.

Деякі висновки у ВС виокремили. Наприклад, у сфері кримінального права зроблено висновки про те, що:

• факт наявності або відсутності певних домовленостей чи контактних зв’язків службової особи з іншою фізичною чи юридичною особою, яка отримала неправомірну вигоду, не має кримінально-правового значення для кваліфікації дій службової особи за відповідною частиною ст. 364 КК України. Кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем за ст. 364 КК України настає і в тому разі, якщо службова особа діяла в інтересах третьої особи без доведення до відома такої особи відомостей про зміст і характер своїх дій;
• зміни, внесені постановою КМУ від 24 травня 2024 року № 653 до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженого постановою КМУ від 6 травня 2000 року № 770, не є змінами до закону України про кримінальну відповідальність і відповідно до ст. 5 КК України та ст. 58 Конституції України не мають зворотної дії в часі.

У сфері кримінального процесуального права акцентовано, що:

• період ознайомлення сторони обвинувачення з матеріалами, відкритими стороною захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України, не впливає на перебіг строку досудового розслідування, передбаченого ст. 219 КПК України, і не зупиняє його;
• апеляційний суд зобов’язаний постановити свій вирок у разі повного або часткового скасування вироку суду першої інстанції лише у випадках, передбачених ч. 1 ст. 420 КПК України. В інших випадках рішення про зміну вироку суду першої інстанції, у тому числі в частині зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання, може бути постановлено у формі ухвали;
• кримінальне провадження, що надійшло до суду з порушенням правил підсудності, передається на розгляд іншого суду в порядку, передбаченому частинами 2 та 3 ст. 34 КПК України, якщо таке порушення виявлено до початку судового розгляду. У разі виявлення обставин, що можуть вплинути на визначення підсудності, після початку судового розгляду продовження розгляду справи судом, який розпочав такий розгляд, не становить "порушення правила підсудності", зазначеного в п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК України, і не є підставою для скасування судових рішень.

Міжнародні аспекти встановлення батьківства

Спеціальний міжнародний договір про співробітництво у справах про встановлення батьківства відсутній.

У разі відсутності міжнародного договору у цій сфері підлягають застосовуванню норми Закону України «Про міжнародне приватне право» (далі – Закон).

Відповідно до статті 65 Закону встановлення та оскарження батьківства визначається особистим законом дитини на момент її народження, тобто законодавством держави, громадянином якої є дитина. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю.

Згідно зі статтею 76 Закону суди України мають право розглядати справи про встановлення батьківства у випадках, якщо позивач у справі має місце проживання в Україні.

Якщо між Україною та іноземною державою укладено двосторонній договір, який містить положення про юрисдикцію та право, що застосовується, при встановленні чи оспорюванні батьківства, то застосовуються положення цього договору.

Наприклад, за статтею 32 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах при встановленні чи оспорюванні батьківства застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, громадянство якої дитина набула при народженні. Якщо громадянство дитини не встановлено, діє законодавство тієї держави, на території якої дитина проживає або перебуває. Компетентними органами у таких справах є органи юстиції держави, на території якої дитина проживає або перебуває.

Згідно зі статтею 81 Закону в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин. Такі рішення визнаються та виконуються в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародним договором України або за принципом взаємності у відносинах з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду може бути подано зацікавленою особою або уповноваженим нею представником безпосередньо до суду України або до іноземного суду, який розглянув справу і ухвалив рішення у першій інстанції і який надсилає іноземне клопотання на розгляд компетентного суду України через Мін'юст (якщо це передбачено міжнародним договором).

Перелік документів, що мають додаватися до клопотання, визначається у відповідному міжнародному договорі України, на підставі якого звертається особа. Якщо договір не встановлює такого переліку, а також за відсутності міжнародного договору застосовується стаття 472 Цивільного процесуального кодексу України (далі – Кодекс).

Якщо документи відповідають вимогам законодавства України (міжнародному договору та Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України №1092/5/54 від 27.06.2008), Мін’юст передає їх до суду України за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника чи його майна. Розгляд іноземного клопотання здійснюється згідно з Цивільним процесуальним кодексом України.

Дійсність документів, складених іноземними компетентними органами (копія рішення та офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили), має бути підтверджена шляхом їх консульської легалізації, якщо держава походження документів не є Стороною Конвенції про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних документів 1961 року, або шляхом засвідчення апостилем. У деяких випадках додаткове засвідчення документів не вимагається (роз’яснення Мін’юсту).

У задоволенні клопотання про визнання іноземного судового рішення  може бути відмовлено з підстав, визначених у  статті 462 Кодексу.

Рішення українського суду про встановлення батьківства також може бути визнано на території іноземної держави. Порядок звернення і перелік документів, необхідних для цього, визначається законодавством іноземної держави.

Доступ до касації: у Верховній Раді обговорили виконання рішення КСУ

Рішенням КСУ визнав неконституційним окремий припис закону «Про судовий збір», що обмежує доступ особи до Верховного Суду як суду касаційної інстанції у цивільних справах.

"Виконання цього рішення є важливим для забезпечення збалансованого підходу до визначення ставки судового збору та реалізації конституційного права кожного громадянина на судовий захист. Тож Суд вітає ініціативу парламенту з підготовки законопроєкту, що покликаний виконати його рішення", – вказали в КСУ.

Отримання доступу до запису судового засідання

Пунктом 56 розділу ІІІ Положення про порядок функціонування окремих підсистем Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи передбачено наступне:

За заявою учасника справи та після сплати відповідного судового збору такий учасник може отримати копію технічного запису судового засідання на власний вибір шляхом:

• отримання засобами підсистеми відеоконференцзв’язку доступу до технічного запису судового засідання в Електронному кабінеті користувача;
• отримання запису на оптичному диску у виді файлу.

У разі сплати судового збору безпосередньо в Електронному кабінеті учаснику справи автоматично надається доступ для скачування технічного запису судового засідання в Електронному кабінеті. При цьому до АСДС автоматично надсилаються відповідне повідомлення про видачу копії технічного запису судового засідання та квитанція про сплату судового збору.

Для отримання доступу до запису(-ів) технічної фіксації судових засідань в кабінеті користувача Електронного суду необхідно виконати наступні кроки:

1.     Перейти до розділу «Мої справи».

2.     Відкрити необхідне провадження по справі, в якому відбувалась фіксація судового процесу засобами ВКЗ.

3.     Обрати документ «Протокол судового засідання підсистеми ВКЗ».

4.     Натиснути кнопку СПЛАТИТИ. 

5.     Після успішної онлайн-оплати доступ до записів буде відкрито в кабінеті користувача Електронного суду в розділі «Додатки», безпосередньо під протоколом ВКЗ. Ви зможете переглянути або завантажити файли для локального перегляду.

Якщо особа звільнена від сплати судового збору з підстав, визначених чинним законодавством, їй необхідно звернутися безпосередньо до суду з клопотанням про отримання доступу до запису технічної фіксації.

Оспорення батьківства померлої особи

Родичі померлого можуть оскаржити його батьківство, якщо:

• чоловік не знав про те, що записаний батьком дитини, і помер. Оспорювати батьківство в такому випадку може лише його дружина, батьки чи діти;
• чоловік за життя подав нотаріальну заяву про невизнання свого батьківства. В такому разі оспорити батьківство можуть спадкоємці померлого;
• чоловік за життя подав позов до суду про виключення запису про нього як батька дитини. Спадкоємці можуть підтримати процесуальну заяву.

Але в цих справах суд враховує:

• інтереси дитини;
• права дитини на захист, виховання, фінансове забезпечення;
• благополуччя дитини та її прав.

Особливості вироків апеляційного суду: практика ВС

В інших випадках рішення про зміну вироку суду першої інстанції, у тому числі в частині зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання, може бути постановлено у формі ухвали.

Такого висновку дійшла об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за результатами розгляду справи № 359/2693/23, повідомляє пресслужба ВС.

За обставинами справи місцевий суд визнав винуватим і засудив обвинуваченого за ч. 4 ст. 185 КК України. Зарахував у строк відбування покарання строк, коли обвинувачений був затриманий для відбування покарання. Апеляційний суд ухвалою виключив з вироку помилкове зарахування цього строку в строк відбування покарання, а в решті вирок залишив без зміни.

У касаційній скарзі прокурор зазначив, що суд апеляційної інстанції, змінивши вирок місцевого суду в частині зарахування зазначеного строку в строк відбування покарання, погіршив становище обвинуваченого, а тому мав ухвалити своє рішення у формі вироку.

Оцінюючи зазначені касаційні вимоги, ОП ККС ВС вказала, що за своєю правовою природою зарахування строку попереднього ув’язнення не є кримінальним покаранням, не означає збільшення обсягу обвинувачення та не свідчить про неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання. І хоча таке зарахування є «іншим кримінально-правовим наслідком діяння» в розумінні ч. 2 ст. 4 КК України, такий наслідок не підпадає під визначення тих наслідків, які вимагають винесення апеляційним судом вироку.

У цьому кримінальному провадженні судом апеляційної інстанції діяння засудженого не було перекваліфіковано на більш тяжке кримінальне правопорушення і не було збільшено обсягу обвинувачення. Змінюючи вирок суду першої інстанції лише в частині неправильного зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання, апеляційний суд не застосував більш суворого покарання, оскільки покарання, яке призначене вироком місцевого суду, не змінилося.

Посилання на постанову ОП ККС ВС від 24 лютого 2025 року у справі № 359/2693/23  (провадження № 51-739кмо24) буде невідкладно додане після її оприлюднення в ЄДРСР.

Особливості розірвання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації: практика ВС

Натомість наявність передбачених ч. 3 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» (набрав чинності 7 березня 2018 року) виключних умов для розірвання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації не завжди є підставою для його автоматичного розірвання, а потребує додаткового встановлення істотності такого порушення відповідно до ст. 651 ЦК України в судовому порядку.

Такий висновок зробила об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі за позовом Фонду державного майна України до ТОВ про розірвання договору купівлі-продажу пакета акцій ПрАТ «Укртелеком» та списання коштів, повідомляє пресслужба ВС.

За обставинами справи ТОВ як покупець не вніс інвестиції у вигляді грошових коштів за передані йому акції у визначеному договором розмірі, а також не створив та не передав у державну власність спеціального зв’язку спецспоживачів виділену телекомунікаційну мережу спеціального призначення, що, на думку позивача, є істотним порушенням умов договору.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що порушення покупцем узятих на себе обов’язків не є істотним порушенням умов договору в розумінні ч. 2 ст. 651 ЦК України, у зв’язку із чим підстави для його розірвання відсутні.

За результатами розгляду справи ОП КГС ВС погодилася з такими висновками про неістотність порушення договору, але з огляду на таке.

У разі наявності передбачених ч. 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» виключних умов для розірвання приватизаційного договору додаткове та/або одночасне застосування норм ст. 651 ЦК України, яка передбачає необхідність доведення істотності порушення договору, та норм ч. 2 ст. 27 цього Закону буде помилковим і безпідставним.

Закон України «Про приватизацію державного майна» втратив чинність 7 березня 2018 року на підставі Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», норми якого по-іншому регулюють питання щодо розірвання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації за наявності виключних умов для його розірвання. Зокрема, він не містить імперативного припису про обов’язковість розірвання договору купівлі-продажу в разі невиконання стороною виключних умов, а, навпаки, відсилає до загальних норм ЦК України, зазначаючи про те, що за наявності виключних умов для розірвання договору договір розривається в передбаченому законодавством порядку, що не виключає можливості застосування приписів ст. 651 ЦК України.

ОП КГС ВС звертає увагу, що Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна» до спірних правовідносин застосовано бути не може, оскільки закон зворотної сили не має.

Тож, зважаючи на положення абз. 6 ч. 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна», порушення відповідачем як покупцем зобов’язань щодо обсягів і строків внесення інвестицій на розвиток об’єкта приватизації не є тією виключною умовою, у разі невиконання якої договір купівлі-продажу підлягає розірванню.

ОП КГС ВС дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції правильно застосував та витлумачив норми права, зокрема, ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин і звернення до суду із цим позовом) у сукупності зі ст. 651 ЦК України.

Постанова ОП КГС ВС від 7 лютого 2025 року у справі № 910/5663/22 (910/7708/17) за посиланням.