Рада адвокатів Волинської області
офіційне веб-представництво

Верховна Рада скасувала Господарський кодекс

9 січня 2025 року, ВерховнаРадапідтрималавціломузаконопроєктпроособливостірегулюванняпідприємницькоїдіяльностіокремихвидівюридичнихосібтаїхоб'єднаньуперехіднийперіод (№6013). Законопроєктомвносятьсязмінидо ЦивільногокодексуУкраїни, визнаєтьсятаким, щовтративчинність ГосподарськийкодексУкраїни, запроваджуєтьсяперехіднийперіоддляпоступовогоприпинення "підприємств" таїхперетворенняугосподарськітовариства, вносятьсязмінидонизкиспеціальнихзаконівзметоюприведенняїхувідповідністьдоЦивільногокодексуУкраїни.

Закон передбачає реорганізацію державних і казенних підприємств у акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю зі 100%-ою державною власністю або державні некомерційні товариства. Рішення про припинення підприємства шляхом ліквідації або перетворення має бути ухвалене протягом шести місяців після ухвалення закону.

Якщо уповноважений орган не ухвалив рішення про перетворення або ліквідацію державного підприємства, Кабмін зобов'язаний передати єдиний майновий комплекс цього підприємства Фонду державного майна. ФДМУ буде вирішувати, що робити з цим підприємством далі: реорганізувати його в АТ чи ТОВ, ліквідувати чи продати.

ВП ВС: Відшкодування судових витрат має відбуватися на будь-якій стадії судового провадження

ТОВ подало позов до АТ про стягнення боргу, пені, інфляційних нарахувань. Суди частково задовольнили позов. "У межах виконання вказаного рішення приватний виконавець наклав арешт на кошти боржника. Останній подав скаргу, але суд за його заявою залишив її без розгляду. Згодом приватний виконавець подав заяву про відшкодування судових витрат на правничу допомогу, яку суди першої та другої інстанцій задовольнили частково. Велика Палата ВС задовольнила касаційну скаргу боржника та скасувала рішення судів попередніх інстанцій, зазначивши, що відшкодування судових витрат має відбуватися на будь-якій стадії судового провадження, зокрема й на стадії судового контролю за виконанням судових рішень", – постанова ВП ВС від 18 грудня 2024 року у справі № 921/357/20 (провадження № 12-48гс24).

На підставі аналізу статей 339, 343, 344 ГПК України ВП ВС виснувала, що приватний виконавець як суб’єкт, чиї дії можуть бути предметом оскарження, має право на відшкодування судових витрат, понесених ним під час здійснення судом відповідного судового провадження, на загальних підставах. Водночас, на думку ВП ВС, приписи ст. 343 ГПК України не охоплюють усіх можливих випадків процесуальних рішень, якими може завершуватися провадження за скаргою сторони виконавчого провадження. Як зазначається, в разі відсутності спеціальної норми, яка регулює певні випадки завершення провадження на стадії судового контролю за виконанням судового рішення суди мають керуватися загальними нормами, що регулюють розподіл судових витрат (гл. 8 "Судові витрати" ГПК України).

Відповідно до ч. 5 ст. 130 ГПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Правило статті, вказали у ВП ВС, стосується всіх стадій процесу, на яких такі витрати можуть виникати. На думку ВП ВС, у разі закриття провадження за скаргою або залишення скарги без розгляду на стадії судового контролю за виконанням судових рішень державний (приватний) виконавець на підставі ч. 5 ст. 130 ГПК України може заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов’язаних із розглядом справи, зокрема на правничу допомогу, внаслідок необґрунтованих дій особи, яка оскаржувала його рішення, дії чи бездіяльність. Водночас обов’язковою умовою є доведення того, які саме необґрунтовані дії особи, яка оскаржувала його рішення, дії чи бездіяльність, були вчинені під час розгляду справи. Однак приватний виконавець, зазначили в суді, не довів необґрунтованості дій скаржника, тому ВП ВС відмовила в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування судових витрат. Постанова ВП ВС від 18 грудня 2024 року у справі № 921/357/20 (провадження № 12-48гс24).

Верховна Рада прийняла закон, який удосконалює систему трансплантації

Законопроєкт №9558, який 9 січня 2025 року прийняла Верховна Рада, передбачає низку змін до закону Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині". 

Зміни спрямовані на вдосконалення організації надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації. Зокрема, він передбачає створення Національного трансплантологічного комітету, який розглядатиме випадки несприятливих реакцій при трансплантації, введення статусу екстреності трансплантації, що забезпечить потреби пацієнтів, яким потрібна термінова трансплантація, а також запроваджує трансплантацію за принципом "доміно" та уточнює умови родинного прижиттєвого донорства анатомічних матеріалів. "Важливо, що він забороняє вилучення органів для трансплантації у загиблих військових та в осіб, які загинули внаслідок війни. Зокрема, чітко визначено заборону на вилучення анатомічних матеріалів у службовців військових формувань та правоохоронних органів, які загинули при виконанні ними своїх обов’язків на всій території України й у цивільних осіб, які загинули (померли) внаслідок збройної агресії проти України"

ВС: Умови оплати праці в трудовому договорі не можуть бути гіршими, ніж ті, що передбачені в колективному договорі

Позивач працював на посаді директора комунального підприємства. У зв’язку із закінченням строку дії трудового договору був звільнений з роботи. Звертаючись до суду, позивач вказав, що за весь час роботи йому в повному обсязі не була доплачена заробітна плата з огляду на умови колективного договору, оскільки він отримував заробітну плату без урахування мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду в розмірі 120 % мінімальної заробітної плати, помноженої на коефіцієнт 1,15, як це передбачено в колективному договорі.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову. Вказав, що з позивачем укладалися контракти протягом усього періоду трудових відносин, з умовами яких він погоджувався щоразу під час продовження трудових відносин, зауважень і вимог з приводу неповного нарахування й виплати заробітної плати не заявляв. Умови оплати праці керівників підприємств визначаються в контракті та можуть бути змінені лише шляхом укладення додаткових умов. 

КЦС ВС скасував судові рішення, направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про колективні договори та угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і їх заборонено включати до договорів та угод. Забороняється включати до трудових договорів умови, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством, колективними договорами та угодами.

Згідно з Положенням про систему оплати праці, затвердженим колективним договором роботодавця з працівниками КП, мінімальна тарифна ставка робітника 1 розряду становить 120 % розміру мінімальної заробітної плати. Мінімальну тарифну ставку робітника 1 розряду основного виробництва встановлено в розмірі 120 % мінімальної заробітної плати, помноженої на коефіцієнт 1,15. Отже, під час роботи позивача трудовий договір (контракт) не був єдиним локальним джерелом права з питань визначення обсягу правомочностей сторін з оплати праці, оскільки існував колективний договір, який належним чином не виконувався, що й стало підставою для пред’явлених позовних вимог позивачем.

У ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суди попередніх інстанцій не врахували, що колективний договір – це угода про умови найму у відповідній галузі, зокрема й про умови праці. Умови праці (у тому числі оплати праці), що включені до умов трудового договору (контракту), повинні бути принаймні однаково вигідними з точки зору працівника, як і умови найму за колективним договором. При цьому в трудовому договорі (контракті) можуть бути визначені більш сприятливі умови праці, ніж ті, що передбачені в колективному договорі, а не менш вигідні для працівника. Отже, суди по суті позов не вирішили, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 182/6943/23 (провадження № 61-12584св24).

Вдосконалення управління електронними судовими справами та обмін документами: новий функціонал Електронного суду

Новий функціонал дає змогу судам спілкуватись з користувачами Електронного суду,  обмінюватися як процесуальними документами, так і матеріалами судових справ в електронній формі, навіть якщо вони не є учасниками по цій справі. "Одним з прикладів такої взаємодії є обмін інформацією з установами тимчасового утримання і виконання покарань. Суд може проінформувати їх про необхдність присутності затриманого на тому чи іншому засіданні за лічені хвилини безпосередньо через АСДС. При цьому буде забезпечено гарантовану доставку з підтвердженням про доставку". Для користування описаним функціоналом особа повинна мати обліковий запис в Електронному кабінеті.

 

 

Новий пошуковий ресурс Supreme LAB

Верховний Суд презентував Supreme LAB – новий пошуковий ресурс, який дає змогу ознайомлюватися зі справами, що перебувають на розгляді палат, об’єднаних палат і Великої Палати ВС або вже ними розглянуті. Ресурс пропонує можливість застосовувати різні фільтри і параметри пошуку, завдяки чому віднайти найбільш релевантну судову практику стає значно простіше.

КСУ визнав неконституційним окремий припис закону «Про судовий збір»

Другий сенат КСУ 20 січня 2025 року на пленарному засіданні розглянув справу за скаргою Петра Конторського щодо відповідності Конституції України підпункту 7 п. 1 ч. 2 ст. 4, ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судовий збір". 

Відповідно до підпункту 7 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону, ставка судового збору за подання до суду касаційної скарги на рішення суду, заяви про приєднання до касаційної скарги на рішення суду встановлюється у розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми. Водночас згідно з ч. 1 ст. 8 Закону, враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за наявності умов, визначених у цій статті. Заявник вважав, що внаслідок застосування в остаточному судовому рішенні у його справі оспорюваного припису було порушено його право на судовий захист за ознакою незадовільного майнового стану (через свою фінансову неспроможність сплатити судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі, визначеному судом на підставі підпункту 7 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону).

Також у своїй конституційній скарзі Петро Конторський стверджував, що "конструкція частини 1 статті 8 Закону, за якою „суд, враховуючи майновий стан сторони, може…“, визначає, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов’язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення".

У КСУ вказали, що сплата судового збору як одна з вимог доступу до суду не суперечить суті права на судовий захист, гарантованого ч. 1 ст. 55 Основного Закону України. Приписами закону може бути встановлений обовʼязок зі сплати судового збору, тому в КСУ вказали, що оспорюваний припис є чітким і зрозумілим та відповідає вимозі юридичної визначеності, а мета внормування цим приписом ставки судового збору за подання касаційної скарги є правомірною. На думку КСУ, в державі, керованій правовладдям, реалізація права на доступ до суду має залежати насамперед від суті спору та інших значущих обставин, що повʼязані з питаннями права у цій справі, й не має залежати першочергово або винятково від фінансових можливостей сторони юридичного спору.

"Саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору, розмір якої забезпечить досягнення в конкретній цивільній справі справедливого балансу між публічним інтересом в отриманні судового збору для фінансування здійснення правосуддя та приватним – у сплаті домірного розміру судового збору. Зважаючи на роль, місце та повноваження Верховного Суду як суду касаційної інстанції в цивільних справах, законодавець має встановити законом порядок визначення ставки судового збору, на підставі якого встановлюється домірний розмір судового збору за подання касаційної скарги стороною цивільної справи. У разі якщо на підставі закону буде встановлено нерозумно високий розмір судового збору за подання стороною цивільної справи касаційної скарги, можливість реалізації права на касаційне оскарження рішення суду, гарантованого приписами ч. 1 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, буде теоретичною та ілюзорною".

У суді зазначили, що субʼєкт права на конституційну скаргу за подання до суду касаційної скарги мав сплатити судовий збір, що становив велику частину його річного доходу та значну частку розміру прожиткового мінімуму, визначеного законом, що унеможливило для нього реалізацію в його цивільній справі права, гарантованого ч. 1 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України. Тому в КСУ вказали, що окремий припис підпункту 7 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону не відповідає принципу домірності, оскільки обмежує доступ особи до Верховного Суду як суду касаційної інстанції у цивільних справах виняткового з фінансового міркування. З огляду на наведене в КСУ дійшли висновку, що окремий припис підпункту 7 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону суперечить ч. 2 ст. 3, ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України.

"Досліджуючи на відповідність Конституції України (конституційність) ч. 1 ст. 8 Закону Суд виходить із того, що саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору, розмір якої забезпечить досягнення в конкретній цивільній справі справедливого балансу між публічним інтересом – отримання судового збору для фінансування здійснення правосуддя та приватним – у сплаті домірного розміру судового збору (п. 14 ч. 1 ст. 92 Основного Закону України). Водночас надання суду на підставі ч. 1 ст. 8 Закону дискреційного повноваження з відстрочення або розстрочення сплати стороною судового збору на певний строк з огляду на її майновий стан має правомірну мету – забезпечення доступу до суду та є додатковим засобом підтримувальної дії (affirmative action) держави в ділянці реалізації прав на судовий захист для осіб, які перебувають у складному майновому становищі. На підставі ч. 1 ст. 8 Закону, суд має власне та незалежне від законодавця дискреційне повноваження з відстрочення або розстрочення сплати стороною судового збору на певний строк з огляду на її майновий стан. Це повноваження може бути реалізоване лише з урахуванням конкретних обставин цивільної справи, передусім майнового становища сторони", – йдеться в повідомленні.

У результаті в КСУ зазначили, що ч. 1 ст. 8 Закону не суперечить ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України. Водночас окремий припис підпункту 7 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення КСУ цього рішення.

Наявність підстав для відводу або самовідводу апеляційного суду: практика ВС

Розгляд апеляційним судом справи, у якій він є третьою особою, а підстави позову стосуються дій цього суду як органу державної судової влади, без належного з’ясування питання про наявність / відсутність підстав для відводу / самовідводу не відповідає принципу неупередженості суду і не сприяє як реалізації основних засад (принципів) цивільного судочинства, так і ефективному розгляду справи й підвищенню рівня довіри суспільства до суду.Такий висновок зробив Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду.

Рішенням окружного адміністративного суду визнано протиправною бездіяльність апеляційного суду загальної юрисдикції, який не розглянув інформаційний запит позивачки, й зобов’язано надати їй повну та всебічну запитувану інформацію. Однак, апеляційний суд не надав відповіді на її запит навіть на день набрання рішенням суду законної сили, тобто після трьох місяців із дня звернення з таким запитом.

У зв’язку з цим позивачка звернулася до міського суду з позовом до Держави Україна в особі ДКСУ, третя особа – вказаний апеляційний суд, про відшкодування моральної шкоди. Суд першої інстанції, після задоволення відводів та самовідводів суддів різних районних судів, відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд залишив указане рішення без змін, відмовивши позивачці в задоволенні заяви про відвід. Тобто апеляційний суд, незважаючи на те, що він є учасником справи, здійснив перегляд рішення суду першої інстанції та ухвалив відповідне рішення по суті спору.

ОП КЦС ВС скасувала постанову апеляційного суду, направила справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виснувавши, що апеляційний суд передчасно переглянув рішення суду першої інстанції у справі, де цей апеляційний суд є учасником справи, а саме третьою особою, і не надав належної оцінки доводам позивачки про наявність конфлікту інтересів у суддів апеляційного суду, які, з урахуванням обставин справи та її суб’єктного складу, не розглянули можливість заявити самовідвід.

Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Підходи до встановлення наявності упередженості та безсторонності суддів викладені в рішеннях ЄСПЛ, зокрема в рішенні від 10 грудня 2009 року у справі «Мироненко та Мартиненко проти України». У пунктах 66, 67 цього рішення вказано, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ наявність безсторонності має визначатися для цілей п. 1 ст. 6 Конвенції за допомогою суб’єктивного та об’єктивного критеріїв. Інститут відводу (самовідводу) є однією з найважливіших гарантій здійснення правосуддя неупередженим та справедливим судом. Самовідвід дає змогу виключити найменшу підозру в зацікавленості судді в результатах розгляду конкретної справи, навіть якщо насправді такої зацікавленості немає, оскільки пріоритетною тут є суспільна довіра до суду.

Розгляд апеляційним судом справи, у якій він є третьою особою, а підстави позову стосуються дій суду як органу державної судової влади, без належного з’ясування питання про наявність / відсутність підстав для відводу / самовідводу не відповідає принципу неупередженості суду і не сприяє як реалізації основних засад (принципів) цивільного судочинства, так і ефективному розгляду справи й підвищенню рівня довіри суспільства до суду. Підставою для скасування судового рішення є прийняття його судом з порушенням правил юрисдикції (підсудності) або з порушенням порядку визначення складу суду.

Судочинство, яке здійснюється з порушенням наведених правил, за наявності сумнівів у безсторонності й неупередженості суду, не може вважатися правосуддям, оскільки вирішення справи неповноважним складом суду належить до безумовних підстав перегляду судових рішень. Постанова Верховного Суду від 9 грудня 2024 року у справі № 705/4763/22 (провадження № 61-8973сво24)