Вересень 2024

Суд - не абстрактний орган. Правила заповнення ордеру нагадав ВС

Ордер про надання правничої допомоги має містити назву органу, в якому адвокатом надається така допомога. При цьому в ордері має бути зазначено не абстрактний орган, а конкретна назва такого органу чи групи органів, зокрема судових органів.

Про це правило нагадав Касаційний господарський суд Верховного Суду у справі № 591/6387/21 (постанова від 19.08.2024 оприлюднена у Єдиному державному реєстрі судових рішень).

Одну із правових проблем, яку вирішували суди, була повʼязана із підтвердженням повноважень адвоката у справі представляти інтереси клієнта у апеляційному суді як конкретному судовому органі, так і в судових органах взагалі, оскільки зі змісту ордеру випливало, що що адвокат уповноважений на надання правничої допомоги «у всіх установах, підприємствах та організаціях України». Колегія суддів виходила з того, що звернення до суду з використанням правничої допомоги інших осіб, зокрема адвоката, при реалізації права на справедливий суд передбачає надання до суду належних доказів дійсної волі особи, що є учасником справи, на уповноваження іншої особи на право надання правничої допомоги. Такі докази повинні виключати будь-які сумніви стосовно справжності та чинності такого уповноваження на момент вчинення певної процесуальної дії (докази повинні бути в оригіналі або у формі копії, якісно оформленої особою, що є учасником справи, із зазначенням назви судового органу, у якому надається правова допомога позивачу), а також стосовно охоплення такої дії дійсним колом повноважень представника, що делеговані йому особою, що реалізує право на справедливий суд. Представник повинен демонструвати повагу до суду, підтверджуючи наявність повноважень на представництво, а також не позбавляти довірителя права знати про дії представника. У КГС врахували, що за законом повноваження адвоката на надання правничої допомоги посвідчуються зокрема ордером, форму якого затверджує Рада адвокатів України.

Відповідно до Положення про ордер на надання правничої допомоги, затвердженого рішенням РАУ від 12.04.2019 № 41, установлений обовʼязковий реквізит ордера - назва органу, у якому надається правова допомога адвокатом. Під назвою органу розуміється як безпосередньо назва конкретного органу так і назва групи органів визначених п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (наприклад, судові органи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, органи досудового слідства, правоохоронні органи тощо).

Отже, законодавством чітко визначено, які саме реквізити та відомості повинен містити ордер. Водночас, в ордері, що став предметом суперечок, у графі «Назва органу, в якому надається правнича допомога» було зазначено: «у всіх установах, підприємствах та організаціях України». Але ж у разі надання адвокатом допомоги в суді ордер має містити назву суду або судові органи, в якому адвокат надає правову допомогу. У свою чергу, якщо в ордері узагальнено вказано «у всіх установах, підприємствах та організаціях України», такий ордер не можна вважати документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги у суді. Також КГС ВС послався на схожий за змістом правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 9901/847/18, постановах Верховного Суду від 17.08.2020 у справі № 911/2636/19 та від 24.02.2021 у справі № 554/213/19.

Нагадаємо, раніше у ВС також робили висновок, що зазначення у графі «Назва органу, в якому надається правова допомога», що правова допомога надається «у судових органах України» незалежно від спеціалізації, є достатнім і необхідним підтвердженням того, що адвокат уповноважений надавати правову допомогу клієнтам та представляти їх інтереси в будь-яких судах України, а тому не вимагає уточнення чи зазначення територіальної, інстанційної, предметної та субʼєктної юрисдикції судів.

Адвокати зможуть самостійно формувати витяги з Єдиного реєстру адвокатів України через особистий електронний кабінет на сайті Національної асоціації адвокатів України.

 

 Відповідні зміни були внесені до Порядку ведення Єдиного реєстру адвокатів України, затвердженого рішенням РАУ від 22.08.2022. Відповідно до ст. 17 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» інформація, внесена до ЄРАУ, є відкритою на сайті НААУ. Рада адвокатів України і ради адвокатів регіонів надають витяги з ЄРАУ за зверненням адвоката або іншої особи. Витяг з ЄРАУ посвідчуватиметься відцифрованим підписом голови НААУ, РАУ і печаткою НААУ «Для витягу з Єдиного реєстру адвокатів». Такий витяг є юридично значимим, тож його можна буде використовувати для надання за запитами правоохоронних, податкових органів та інших запитувачів. Витяг також міститиме QR-код, за допомогою якого можна верифікувати дані.

 

Витребування від добросовісного набувача в межах провадження у справі про банкрутство, - практика ВС

Такий захист спрямований на запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації, експропріації та іншим порушенням безперешкодного користування своїм майном саме власником, у тому числі власником, який є боржником у провадженні у справі про банкрутство, оскільки власник майна наділений, зокрема, правом на погашення власних боргів за рахунок належного йому майна. Повернення майна може прямо вплинути як на діяльність юридичної особи – боржника загалом, так і на права керівників юридичної особи та її учасників. При застосуванні положень ст. 388 ЦК України в поєднанні з положеннями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у відносинах між боржником-позивачем та добросовісними набувачами суди повинні встановити підстави набуття спірного майна добросовісним набувачем, значення такого майна для добросовісного набувача, зіставити вартість цього майна з майновим станом особи-відповідача, а також установити цільове призначення такого майна та обставини його використання добросовісним набувачем, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин і їхні фактичні наміри, а також інші обставини, які поза обґрунтованим сумнівом свідчитимуть про пропорційність втручання в мирне володіння майном добросовісним набувачем.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, повідомляє пресслужба ВС.

У справі, що розглядалася, ліквідатор боржника в межах справи про банкрутство звернувся з позовом до фізичних осіб про витребування земельних ділянок на користь боржника.  Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, в задоволенні позову відмовлено з мотивів того, що витребування спірних земельних ділянок призведе до непропорційного втручання у право власності добросовісних набувачів. Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, КГС ВС зазначив, що легітимною метою в разі витребування арбітражним керуючим (ліквідатором) нерухомого майна від набувача такого майна на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України можна вважати судовий нагляд у процедурах банкрутства та нагляд за дотриманням інтересів кредиторів щодо збереження об’єктів ліквідаційної маси, а також інтересів боржника щодо задоволення грошових вимог кредиторів.

При цьому значення віндикації від добросовісного набувача в межах провадження у справі про банкрутство не може розглядатися лише як спосіб консолідації ліквідаційної маси, оскільки захист права власності боржника з урахуванням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, презюмується. Такий захист спрямований на запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації, експропріації та іншим порушенням безперешкодного користування своїм майном саме власником, у тому числі власником, який є боржником у провадженні у справі про банкрутство, оскільки такий власник майна наділений, зокрема, правом на погашення власних боргів за рахунок належного йому майна. Повернення майна може прямо вплинути як на діяльність юридичної особи-боржника загалом, так і на права керівників юридичної особи, її засновників та учасників.

Для здійснення контролю за користуванням майном із метою захисту суспільного інтересу або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів суди повинні, зокрема, визначити підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, зіставити вартість цього майна з майновим станом особи-відповідача, установити цільове призначення цього майна та обставини його використання, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин і їхні фактичні наміри щодо цього майна тощо. Визначення таких обставин безпосередньо впливає на рішення суду за наявності прямо встановленого вибуття спірного майна поза волею власника та набуття майна добросовісним набувачем за відплатним правочином, оскільки дасть змогу визначити, чи є таке втручання пропорційним його меті. Водночас суди не встановили, чи наявна у вимозі ліквідатора боржника легітимна мета, також не встановили важливість спірних земельних ділянок для відповідачів, цільове призначення цього майна та обставини його використання (з якою метою відповідачі його придбали), вплив втрати такого майна на їхній майновий стан та можливість компенсації відповідачам вартості такого майна, волевиявлення учасників правовідносин і їхні фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Постанова КГС ВС від 29 травня 2024 року у справі № 910/5808/20.

 

ВС: Рецензування висновків експерта не є процесуальною дією

Місцевий суд залишив без задоволення заяву засудженого про перегляд вироку за нововиявленими обставинами, оскільки вказаний висновок експертного дослідження спеціалістів ґрунтується на тих фактичних обставинах, які були відомі сторонам кримінального провадження при судовому розгляді справи.

Згідно з матеріалами справи предметом вивчення спеціалістів Національного медичного університету ім. О. Богомольця був сам лише висновок експерта обласного бюро судово-медичної експертизи, зроблений на підставі матеріалів, до яких спеціалісти медичного університету не мали доступу. Тобто висновок спеціалістів, по суті, є рецензією висновку експерта, отриманого в межах кримінального провадження, оцінкою висновку експерта іншими спеціалістами в галузі судово-медичної експертизи, як вони про те зазначили.

Колегія суддів ККС ВС вказала, що рецензування висновків експерта не є процесуально дією і складений за його результатами документ не має доказового значення. В розумінні кримінального процесуального закону рецензія не є тим засобом, який спростовує висновок експертизи, оскільки інститут рецензування висновків судових експертів – це форма внутрішньовідомчого контролю за якістю експертної роботи, а отже не підтверджує наявності нововиявлених обставин у цьому кримінальному провадженні.

Такий висновок зробив Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду, залишивши без зміни ухвалу апеляційного суду.

Постанова ККС ВС від 8 серпня 2024 року у справі № 708/1253/15-к (провадження № 51-3802км23) 

Верховний Суд опублікував огляд актуальної судової практики КЦС ВС за липень 2024 року

– у спорах, що виникають із питань захисту права власності, акцентовано, що податкова застава поширюється виключно на майно платника податків, який має податковий борг. Новий власник майна (банк), що придбав спірне майно в результаті звернення стягнення на предмет іпотеки, не замінює боржника (колишнього власника майна) у правовідносинах щодо погашення заборгованості зі сплати податків, тому процедура звернення стягнення на майно банку в порядку, визначеному ПК України, не може бути реалізована, що є самостійною підставою для скасування (припинення) податкової застави;

 – у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів, вказано, що належне виконання пайовиком своїх зобов’язань за договором про пайову участь у будівництві та невиконання забудовником зобов’язання щодо будівництва житлового будинку і введення його в експлуатацію у строк, визначений договором, є підставою для визнання в судовому порядку за пайовиком, а в разі його смерті – за правонаступниками, права власності на майнові права на об’єкт інвестування;

– у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, зазначено, що саме лише заперечення одного з батьків проти позбавлення його батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання спілкуватися з дитиною та не є достатньою підставою для відмови у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав;

– щодо застосування норм процесуального права вказано, що Міністерство оборони України або відповідні військові частини підлягають залученню до участі у справах про оголошення військовослужбовця померлим або визнання його безвісно відсутнім під час встановлення юридичного факту смерті військовослужбовця;

– формування Великою Палатою Верховного Суду нової правової позиції щодо застосування норм права у відповідних правовідносинах не є нововиявленими обставинами у розумінні вимог процесуального закону.

 

Наслідки допущення судом технічної описки в резолютивній частині: судова практика

За доводами скаржника, суд першої інстанції в додатковій ухвалі від 11.04.2024 у справі № 906/291/22 визначив строк на оскарження додаткової ухвали - двадцять днів з дня складення повного тексту додаткової ухвали, в межах якого і була подана апеляційна скарга. Верховним Судом під час касаційного перегляду перевірено відповідність змісту резолютивної частини додаткової ухвали (в апеляційному перегляді якої скаржнику було відмовлено оскаржуваною ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.06.2024) процесуальному законодавству.

Верховним Судом зазначено про помилковість доводу скаржника щодо визначення йому судом строку на апеляційне оскарження додаткової ухвали, оскільки строк на апеляційне оскарження визначається не судом, як помилково вважає скаржник, а встановлений законом (ст.256 ГПК України), у свою чергу суд, в силу приписів ст.234 ГПК України, у резолютивній частині судового акта зазначає (а не призначає) встановлений законом строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження. Таким чином, з огляду на допущену саме судом першої інстанції технічну описку (двадцять днів замість встановлених законом десяти днів з дня складення повного тексту додаткової ухвали) у зазначенні в резолютивній частині додаткової ухвали встановленого законом строку на апеляційне оскарження, яка (описка) в подальшому не була виправлена судом першої інстанції, то відповідні обставини, з огляду на необхідність забезпечення судами дотримання принципу правової визначеності, не можуть не братися до уваги у вирішенні судом апеляційної інстанції питання про поважність/неповажність причин пропуску строку на апеляційне оскарження.

постанова Верховного Суду від 13.08.2024 у справі № 906/291/22

 

ВС: Адвокату не можна надати статус безробітного

На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом міського центру зайнятості до адвоката про стягнення виплаченої допомоги по безробіттю.

Відповідач у цій справі звернувся до міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітного та призначення допомоги по безробіттю. Йому було надано статус безробітного та призначено допомогу по безробіттю. Згодом міський центр зайнятості виявив, що в період перебування на обліку в центрі зайнятості в статусі безробітного відповідач був зареєстрований в Раді адвокатів Київської області та мав право на здійснення індивідуальної адвокатської діяльності. Після цього міський центр зайнятості припинив реєстрацію відповідача як безробітного, а також припинив виплату йому допомоги. Крім того, центр зайнятості ухвалив рішення про повернення відповідачем нарахованого та виплаченого матеріального забезпечення, про що відповідач був повідомлений, проте коштів у добровільному порядку не повернув.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову міського центру зайнятості. Натомість суд апеляційної інстанції позов задовольнив. Погоджуючись із позицією суду апеляційної інстанції, Велика Палата ВС звернула увагу на те, що після отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю особа має право на роботу та отримання доходу від цієї роботи, набуває статусу самозайнятої особи і повинна сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. При цьому законодавець не позбавляє адвоката статусу особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, на період неотримання ним заробітку (доходу) та не звільняє адвоката від обов’язку сплачувати цей єдиний внесок.

Водночас адвокат має право на власний розсуд та без зазначення конкретних причин у будь-який час зупинити свою адвокатську діяльність. Після цього він втрачає статус особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, та, відповідно, самозайнятої особи, оскільки такий адвокат не має права здійснювати адвокатську діяльність (ст. 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Також право на заняття адвокатською діяльністю може бути припинено за ч. 3 ст. 32 цього Закону. Відомості про зупинення чи припинення права на заняття адвокатською діяльністю вносяться до Єдиного реєстру адвокатів України.  У таких випадках та за відсутності іншого виду зайнятості й неможливості реалізувати своє право на працю в інший спосіб така особа може набути статусу безробітного.

Отже, відповідно до ст. 4 Закону України «Про зайнятість населення» адвокат, право на заняття адвокатською діяльністю якого не зупинено і не припинено, є особою, яка провадить незалежну професійну діяльність (забезпечує себе роботою самостійно), та віднесений до категорії зайнятого роботою населення і це виключає можливість надання йому статусу безробітного. ВП ВС врахувала те, що в матеріалах цієї справи немає відомостей щодо зупинення чи припинення права відповідача на заняття адвокатською діяльністю. Зважаючи на це, він не міг бути визнаним безробітним, а виплачена йому допомога по безробіттю підлягає стягненню з нього на підставі ч. 3 ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування на випадок безробіття». Також Велика Палата ВС відхилила доводи касаційної скарги про те, що відповідач не отримував заробітку (доходу) від адвокатської діяльності, а тому мав право на отримання допомоги по безробіттю, оскільки наявність в особи права на заняття адвокатською діяльністю унеможливлює надання їй статусу безробітного та призначення відповідної допомоги.

Постанова ВП ВС від 28 серпня 2024 року у справі № 761/38813/21 (провадження № 14-76цс24).

 

Деякі аспекти обчислення строків давності, - практика ВС

 

За обставинами справи ухвалою місцевого суду клопотання обвинуваченого задоволено, звільнено його від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України у зв’язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження за його обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України, закрито. Погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що після самовільного заволодіння земельною ділянкою подальше невиконання обвинуваченим обов’язку повернути її власнику, як цього вимагає земельне законодавство, не охоплюється складом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України, і з погляду кваліфікації за цією нормою не має значення, скільки часу воно тривало, та дійшов висновку про відсутність правових підстав вважати самовільне зайняття земельної ділянки і будівництво на ній певної споруди триваючим злочином.

У касаційній скарзі прокурор стверджував, що кримінальне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 197-1 КК України, є триваючим злочином. Вважав, що суд першої інстанції неправильно встановив час закінчення злочинних дій обвинуваченого, оскільки він після вчинення протиправних дій, які утворюють склад закінченого кримінального правопорушення, продовжував користуватися самовільно зайнятою земельною ділянкою та зведеною на ній спорудою, тобто безперервно перебував у злочинному стані, а тому висновки суду першої інстанції про закінчення строків давності є передчасними. Цю справу було передано на розгляд об’єднаної палати ККС ВС у зв’язку з необхідністю відступу від висновку про застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеному в ухвалі ККС ВС від 14 листопада 2023 року у справі № 758/2732/23 (провадження № 51-6781ск23).

За результатами розгляду зазначеного провадження ОП ККС ВС сформулювала висновок щодо правозастосування положень ст. 49, ч. 3 ст. 197-1 КК України та вказала таке.

Днем початку перебігу строку давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення триваючого кримінального правопорушення є день припинення або переривання вчинення особою відповідного триваючого суспільно небезпечного діяння.  Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 197-1 КК України, – це триваючий злочин. Склад вказаного кримінального правопорушення є закінченим з початку ведення самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці, і з цього часу особа безперервно перебуває в злочинному стані до моменту припинення або переривання кримінального правопорушення.

Постанова ОП ККС ВС від 9 вересня 2024 року у справі № 353/999/23  (провадження № 51-523кмо24).