Правові позиції ВСУ та рішення ЄСПЛ з окремих питань в кримінальному провадженні

Щодо визнання доказів неналежними та недопустимими

Постанова Верховного Суду від  21 січня 2020 року http://reyestr.court.gov.ua/Review/87053575

Обставини справи

За вироком Оболонського районного суду м. Києва від 7 вересня 2018 року ОСОБА_1 було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців.

Суд визнав ОСОБА_1 винуватим у вчиненні за викладених у вироку обставин незаконного придбання та зберігання психотропної речовини у великих розмірах без мети збуту.

Згідно з вироком ОСОБА_1 у невстановлені час та місці придбав психотропну речовину (амфетамін), яку зберігав при собі у кишенях одягу, доки його не зупинили 15 травня 2017 року о 16:00 на вул. Вишгородській, 6 у м. Києві працівники поліції під час проведення профілактичних заходів. Після цього на місце подій було викликано слідчо-оперативну групу, і у присутності понятих ОСОБА_1 добровільно надав правоохоронцям три пакети з амфетаміном загальною вагою 8,74 г.

За матеріалами справи, ОСОБА_1 категорично заперечував вчинення ним інкримінованого злочину. Заперечував передачу ним працівникам поліції пакетів, стверджуючи про неможливість цього через застосування до нього спеціальних засобів - кайданок.

Сторона захисту, не погодившись із вироком, оскаржила його в апеляційному порядку. У поданій скарзі захисник Чайка М. М., наводячи конкретні доводи, стверджував про недопустимість доказів обвинувачення і просив оспорюване рішення скасувати, а кримінальне провадження закрити.

Київський апеляційний суд 4 грудня 2018 року скасував вирок і закрив кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпанням можливості їх отримати. Зокрема, безпосередньо дослідивши як доказ протокол огляду місця події від 15 травня 2017 року, згідно з яким ОСОБА_1 надав психотропну речовину, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вказаний документ не є допустимим джерелом доказів, адже наведені в ньому фактичні дані було отримано з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Не погоджуючись з таким рішенням апеляційного суду, прокурор, який брав участь у суді апеляційної інстанції, подав касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 4 грудня 2018 року. За результатами розгляду, Касаційний суд ухвалу Київського апеляційного суду від 4 грудня 2018 року щодо ОСОБА_1 залишив без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Висновки касаційної інстанції

Обставини конкретної справи свідчать, що ОСОБА_1 фактично був затриманий, однак усупереч вимогам ч. 5 ст. 208 вказаного Кодексу протоколу про його затримання не було складено і процесуальних прав не роз`яснено.

Допущене порушення є істотним і за відсутності оформленого відповідно до ч. 3 ст. 208 КПК протоколу обшуку затриманої особи слугувало для апеляційного суду безперечною підставою для поставлення під сумнів законності протоколу огляду місця події, на якому вирішальною мірою ґрунтується обвинувачення ОСОБА_1 .

Крім того, з урахуванням установлених процесуальних порушень, факту недодержання конституційних прав і свобод людини суд апеляційної інстанції, керуючись ст. 87 КПК, умотивовано визнав також недопустимими решту доказів сторони обвинувачення, які є похідними від згаданого протоколу огляду місця події.

Наведена позиція апеляційного суду узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (рішення від 30 червня 2008 року, 21 квітня 2011 року, справи «Гефген проти Німеччини» та «Нечипорук і Йонкало проти України» відповідно). Зокрема, згідно з доктриною цього Суду, якщо джерело доказів є недопустимим, то всі інші фактичні дані, отримані з його допомогою, будуть такими ж.

 

 

Рішення Європейського Суду з прав людини від 30 червня 2008 р.

Справа "Гефген проти Німеччини"

Обставини справи

Заявник був поміщений під нагляд і затримано після отримання значного викупу за викрадення 11-річної дитини. Він був допитаний поліцією і дав неправдиві свідчення про місце знаходження хлопчика і особи викрадачів. Допит був відкладений до наступного ранку. До того часу поліцейські побоювалися, що життя дитини загрожують холод і відсутність їжі. За наказом заступника начальника поліції заявника попередили, що йому будуть заподіяні значні страждання спеціально навченими особами, якщо він не відкриє місце знаходження дитини. В результаті заявник вказав точне місце знаходження дитини. Пізніше він побував на місці події, де було знайдено тіло дитини, і зізнався в його викраденні та вбивстві. Йому було пред'явлено звинувачення у викраденні та вбивстві.

Суд, який розглядав справу, виключив з числа доказів визнання і заяви, зроблені під час слідства, у зв'язку з вчиненим на заявника тиском, але вважав допустимими докази, отримані внаслідок визнання. Визнаючи заявника винним, суд зазначив, що заявник, хоча і був повідомлений початку судового засідання про те, що має право зберігати мовчання і що його колишні визнання не можуть бути використані як доказ проти нього, знову зізнався у викраденні та вбивстві дитини. Оцінка судом обставин справи була в значній мірі заснована на це визнання, але також підкріплена доказами, включаючи тіло вбитого і сліди коліс, отриманими на основі первісного визнання, а також доказами, отриманими під час нагляду за заявником. Заявник був засуджений до довічного ув'язнення.

Його касаційна скарга була відхилена Верховним судом, а Конституційний суд відмовив у прийнятті скарги в порядку конституційного провадження, хоча погодився з висновком суду першої інстанції про те, що погроза заподіянням болю з метою отримання визнання заборонено національним законодавством і порушує статтю 3 Конвенції. Двоє поліцейських, причетних до погроз заявнику, пізніше були засуджені за надання тиску і підбурювання до вчинення тиску при виконанні службових обов'язків і засуджені до штрафу умовно. Вимога до влади про компенсації у зв'язку з травмою, імовірно отриманої в процесі поліцейського слідства, ще не розглянуто. У скарзі до Європейського Суду заявник посилався на застосування тортур при допиті в поліції і порушення його права на справедливий судовий розгляд використанням доказів, отриманих під тиском.

З приводу дотримання вимог статті 6 Конвенції. Суди країни відмовилися виключити докази, отримані на основі заяв, до яких був примушений заявник (так званий плід отруйного дерева* (*Плід отруйного дерева" - юридична метафора, введена Верховним судом США для опису доказів, добутих за допомогою незаконно отриманих відомостей. Вона передбачає, що якщо джерело доказів ("дерево") є неналежним, то всі докази, отримані з його допомогою ("плоди"), будуть такими ж (прим. перекладача).)), і, принаймні, деякі з цих доказів використовувалися для підтвердження правдивості визнання, зробленого заявником на суді. Однак немає підстав стверджувати, що поліцейські і надалі погрожували заявнику під час поїздки на місце, де було заховане тіло, з метою отримання речових доказів. Відповідно, на відміну від ситуації, що склалася у справі "Яллох проти Німеччини" [Jalloh v. Germany], скарга N 54810/00 ("Інформаційний бюлетень прецедентної практики Європейського Суду з прав людини" N 88* (*див., відповідно, "Бюлетень Європейського Суду з прав людини" N 2/2007.)), слідчі органи зібрали оспорювані докази в якості опосередкованого, а не прямого наслідку визнання.

Звідси випливає, що використання доказів не робить судовий розгляд несправедливим автоматично, хоча і створює сильну презумпцію несправедливості. Нове визнання заявника на суді зіграло істотну роль при винесенні вироку; інші докази мали допоміжний характер і використовувалися виключно з метою підтвердження правдивості цього визнання. Твердження заявника про те, що він зробив нове визнання лише через доказів, отриманих в результаті первісного визнання, зробленого під тиском, розходиться з його неодноразовими заявами в національних судах, згідно з яким нове визнання було зроблено добровільно, під впливом каяття, і Європейський Суд не переконаний, що він не міг зберігати мовчання або що єдиним способом захисту на суді було визнання. Обставини дозволяють припустити, що він просто змінив свою стратегію захисту. Що стосується можливості оскарження цих доказів, суд міг по своєму розсуду виключити докази, отримані неналежним чином, і піддав оцінці всі пов'язані з цим інтереси в ретельно мотивований вирок. При особливих обставинах справи заявника, включаючи нагляд за ним, здійснювався після отримання викупу, і неоспорені докази, слід визнати допоміжний характер доказів, отриманих в результаті первісного визнання, для його засудження. Таким чином, право на захист у зв'язку з цим не зазнало збитків.

 Постанова

 У справі вимоги статті 6 Конвенції порушено не було (винесено шістьма голосами "за" і одним - "проти").

 

Рішення Європейського Суду з прав людини від 21 квітня 2011 року

Справа «Нечипорук і Йонкало проти України»

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_683

 

Обставини справи

 

Іван Нечипорук із дружиною Наталією Йонкало жили у Хмельницькому. Купили квартиру, жінка завагітніла. Вона працювала швачкою у підприємців Олександра й Антоніни Іскрицьких. 13 березня 2004 року на родину Іскрицьких напали двоє невідомих. Глава сім’ї був у відрядженні, вдома залишилася Антоніна із сином. Нападники покалічили сина і застрелили матір. Утекли, але грошей не взяли.

20 травня міліціонери затримали двох підозрюваних, одним із яких був Іван Нечипорук. У райвідділку чоловіка катували електричним струмом, били, підвішували на наручниках, змушуючи зізнатися у вбивстві. У сусідньому кабінеті допитували його вагітну дружину. Потім один із працівників міліції зайшов до кабінету, де був підозрюваний, і запитав у свого колеги: «Як ти вважаєш, чи зможе вона витримати те, що застосували до нього?». Після цього Нечипорук написав свою заяву про явку з повинною. В травні 2005 року вироком Хмельницького міського суду Нечипорук був виправданий. Суд, зокрема, послався на недопустимість використання доказів, отриманих внаслідок тортур. Але невдовзі виправдувальний вирок був скасований. Після кількох кіл судових розглядів рішенням апеляційного суду Тернопільської області чоловік був остаточно засуджений до 15 років ув’язнення. Правильність засудження підтвердив і Верховний Суд України. Іванові Нечипоруку знадобилося ще вісім років для того, щоб підтвердити правильність виправдання у 2005 році. Після завершення національних судових процедур він звернувся до Європейського суду з прав людини. Рішенням Європейського суду від 21 квітня 2011 року було встановлено 14 порушень положень Європейської конвенції з прав людини. Було доведено, що Нечипорук був підданий катуванням, що його затримання та тримання під вартою порушувало Конвенцію у багатьох аспектах, та, головне, що він був засуджений внаслідок несправедливого судового розгляду. Це дало підставу Верховному Суду у 2012 році скасувати всі судові рішення щодо засудження, і в 2013 році Іван Нечипорук був виправданий. Тим не менше, національна судова система, усвідомлюючи невинуватість Олександра Моцного, якого засудили разом із Нечипоруком, відмовилась переглянути вирок Моцного, оскільки той не скаржився до Європейського суду. Без перебільшення можна стверджувати, що справа Нечипорука та Йонкало проти України є найбільш повним віддзеркаленням вад кримінального процесу в Україні. Це перша справа, коли особа, вигравши справу у Європейському суді, домоглася повної перемоги також і на національному рівні. Порушення права на свободу, права на справедливий судовий розгляд, встановлені Європейським судом, стали вагомим аргументом при розробці положень нового Кримінального процесуального кодексу. Зокрема, новий КПК забороняє використання показань, отриманих від підозрюваних на стадії розслідування, а також містить низку гарантій дотримання права на захист та гарантій від поганого поводження.

У цій справі Європейський суд визнав порушення статті 3 Конвенції (матеріальний та процесуальний аспекти) щодо першого заявника, Нечипорука І.М., а саме катування його працівниками міліції в ході розслідування кримінальної справи за його обвинуваченням та неефективне розслідування владою даного факту. Також було встановлено Європейським судом порушення положень статті 5 §§ 1, 2, 3, 4 та 5 щодо першого заявника, а саме свавільне тримання його під вартою в деякі зазначені ним періоди; неповідомлення про причини затримання; тривале недоставлення його до суду задля перевірки правомірності затримання та утримання в місцях несвободи, під час якого його катували; залежність розгляду питання про тримання під вартою від графіку судових засідань з розгляду кримінальної справи за обвинуваченням заявника; відсутність законодавчо визначеної можливості просити в подальшому відшкодування за незаконне затримання. Європейським судом було встановлено в тому числі порушення статті 6 §§ 1 і 3 (с) Конвенції щодо використання національними судами зізнань заявника у вчиненні злочинів, отриманих в ході його катувань працівниками міліції, про що він згодом заявляв під час судового розгляду; порушення права заявника на доступ до адвоката під час перших допитів працівниками міліції.

 У рішенні по справі «Нечипорук і Йонкало проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що докази, отримані в кримінальному провадженні з порушенням встановленого порядку, призводять до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких доказів і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження обвинуваченого судом.

Як результат, після тривалого національного судового розгляду на основі рішення Європейського суду, 03.06.2013 року Хмельницький міськрайонний суд виніс виправдувальний вирок щодо заявника та звільнив його з-під варти в залі суду, апеляційна інстанція 29 листопад 2013 року та касаційна інстанція 29 липня 2014 року залишила рішення суду першої інстанції без змін.

 

Щодо оцінки допустимості показань свідка

Постанова Верховного Суду

http://reyestr.court.gov.ua/Review/86241505

 

Обставини справи

3 лютого 2015 року на перехресті вулиць Комсомольської та Примакова в м. Чернігові особа _1 зупинив автомобіль під керуванням особи _3  та під час перевірки документів повідомив останньому, що номерні знаки агрегатів його автомобіля не відповідають технічному паспорту, тому на автомобіль необхідно накласти арешт та помістити на штрафний майданчик, а стосовно особи_3 розпочати кримінальне провадження.

Потім особа_1 доставив автомобіль до відділу комплексного дослідження транспортних засобів, де спілкувався з керівником експертного підрозділу, у  особи_3 створилося враження, що той підтвердив факт заміни номера двигуна.

Після цього він повідомив особі_3 , що за умови сплати йому 500 доларів США він не буде вчиняти передбачених законом дій щодо нього та його автомобіля, і вони домовились про передачу коштів.

Того ж дня  особа_3 звернувся до УСБУ у Чернігівській області та повідомив про вимагання у нього грошей.

Наступного дня на зустріч з особою_3 прийшов особа_2, якому особа_1 попередньо передав водійське посвідчення, технічний паспорт та ключі від автомобіля, і одержав від  особи_3 грошові кошти у сумі 10 тис. грн, після чого був затриманий працівниками правоохоронних органів.

Розгляд судами

1.                     Деснянський районний суд м. Чернігова виправдав  особу_1 та  особу_2  у зв`язку з відсутністю в їх діяннях складу кримінального правопорушення.

2.                     Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 16 травня 2016 року залишив вирок місцевого суду без змін.

3.                     Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ своєю ухвалою скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

4.                     Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 18 січня 2017 року скасував вирок місцевого суду і призначив новий розгляд у суді першої інстанції.

5.                     Деснянський районний суд м. Чернігова вироком від 10 листопада 2017 року виправдав  особу_1 та особу_2  за пред`явленим їм обвинуваченням у зв`язку з недоведеністю їх винуватості в інкримінованому правопорушенні.

6.                     Апеляційний суд Чернігівської області залишив вирок без змін.

Прокурор у касаційний скарзі вказував на те, що судами не було враховано показань основного свідка обвинувачення особи_3 (котрого наразі допитати неможливо), які він давав в суді під час першого судового розгляду, а тому ці показання можуть вважатись отриманими в порядку, передбаченому статтею 225 КПК.

Висновки Верховного Суду

Суд при розгляді справи повинен забезпечити право сторін на допит особи, яка дає показання, важливі для вирішення справи, і не вправі використовувати позасудові свідчення такої особи. Що стосується судових свідчень особи під час попередього розгляду, то навіть за умови наявності таких свідчень, сторона має право вимагати допиту такої особи під час нового судового розгляду, і в такому випадку суд має вжити всіх необхідних заходів для забезпечення такого права. У той же час, якщо, попри всі необхідні заходи забезпечити явку такої особи виявилося неможливим, сторона на доведення своєї позиції може надати суду показання особи, які та давала під час минулого судового розгляду, і сам факт відсутності такої особи під час нового розгляду не може бути підставою для визнання таких її показань недопустимим доказом. Водночас, дослідивши ці показання, суд повинен дати їм оцінку з погляду допустимості, належності та достовірності, враховуючи, у тому числі, наскільки були забезпечені права сторони під час допиту особи в минулому розгляді. Факт неможливості допиту цієї особи під час нового судового розгляду має враховуватися судом при оцінці достовірності цього доказу у сукупності з іншими доказами у справі.

 

Рішення Європейського суду з прав людини від 07.01.2020р.

Справа «АСІМІОНЕСЕ ПРОТИ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА

https://www. echr.com.ua/translation/sprava-asimionese-proti-respubliki-moldova

 

Щодо суті. Заявник стверджував, що невиконання апеляційним судом Бєльці вимог щодо заслуховування свідків, перш ніж скасувати його виправдувальний вирок суду першої інстанції, становило порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Уряд не погодився і стверджував, що заявник мав можливість вимагати виклику свідків, якщо б він цього хотів. Однак він цього не зробив, але погодився на ого­лошення цих заяв під час слухання справи. Апеляцій­ний суд оголосив заяви та дав їм нове тлумачення, встановивши, що тлумачення суду першої інстанції було неправильним.

Суд повторює, що спосіб застосування ст. 6 Кон­венції до провадження в апеляційних судах залежить від особливостей судового провадження: слід врахо­вувати всю судову процедуру у національному пра­вовому порядку та роль апеляційного суду в ньому (див. «Боттен проти Норвегії», від 19.02.96 р., § 39). Апеляційний суд, який розглядає справу, як щодо фак­тів, так і права, повинен надати належну правову оцін­ку винуватості чи невинності заявника. Суд не може в межах справедливого судового розгляду належ­ним чином з'ясувати ці питання без безпосередньої оцінки доказів (див. «Константінеску проти Румунії», № 28871/95, § 55; «Поповичі проти Молдови», № 289/04 та № 41194/04, § 68, від 27.11.07 р„ та «Маркос Барріос проти Іспанії», № 17122/07, § 32, від 21.09.10 р.).

Що стосується фактів цієї справи. Суд зазначає, що Апеляційний суд визнав заявника винуватим на підставі, серед іншого, показань понад двадцяти свід­ків. Як вбачається з рішення Суду та тверджень Уряду, Апеляційний суд визнав тлумачення цих заяв у першій інстанції помилковим та дав їм нову інтерпретацію. Формулюючи свої висновки, Апеляційний суд вирі­шив покластися на протоколи цих показань свідків, безпосередньо не заслуховуючи свідків і не даючи заявникові можливості ставити їм запитання.

Уряд стверджував, що заявник не наполягав на пов­торному заслуховуванні свідків у Апеляційному суді і він відмовився від свого права на допит свідків під час цього провадження.

Суд повторює, що ані буква, ані дух ст. 6 Конвенції не заважають особі відмовитись за власним волевияв­ленням, прямо чи мовчанням, від свого права на гаран­тії справедливого судового розгляду (див. «Квятківська проти Італії» (ухв.), № 52868/99, від 30.11.2000 р.). Однак така відмова повинна, задля того щоб бути ефективною для цілей Конвенції, встановлюватися недвозначно і має супроводжуватися мінімальними гарантіями, які є про­порційними її важливості (див.«Пуатримоль проти Фран­ції», від 23.11.93 р., п. 35). Крім того, вона не повинна супе­речити будь-яким важливим суспільним інтересам (див. «Хаканссон Стюрессон проти Швеції», від 21.02.90 р., § 66, та Сейдович проти Італії, № 56581/00, § 86).

У цій справі не вбачається, що заявник однозначно ви­словив намір відмовитись від свого права допитати свід­ків під час апеляційного розгляду. Швидше, здається, що, задовольнившись результатами розгляду справи у суді першої інстанції та знаючи про положення ст. 419 Кримі­нального процесуального кодексу, заявник не відчував себе зобов'язаним клопотати про новий допит свідків. Таким чином, Суд не готовий прийняти аргумент Уряду про те, що заявник відмовився від свого права на пов­торне заслуховування свідків у суді апеляційної інстанції.

Суд також зазначає, що спосіб, у який Апеляцій­ний суд Бєльці здійснював провадження, суперечить положенням ст. 419 Кримінального процесуального кодексу та рекомендаціям, викладеним у роз'ясненні пленуму Верховного Суду.

Ба більше, Апеляційний суд Бєльці не навів жодних причин щодо того, чому він дійшов іншого висновку, аніж суд першої інстанції. Він просто зазначив, що суд першої інстанції неправильно витлумачив показання свідків, не надаючи жодних пояснень цьому.

Беручи до уваги те, що поставлено на карту для за­явника, Суд не переконаний в тому, що питання, які мав вирішити Апеляційний суд при встановленні вини заявника та ухваленні обвинувального вироку, тим самим скасувавши виправдувальний вирок суду пер­шої інстанції, могли бути належним чином розглянуті в межах справедливого судового розгляду, без безпо­середньої оцінки доказів. Суд вважає, що ті, хто несе відповідальність за прийняття рішення про винуватість чи невинуватість обвинуваченого, у принципі, повинні мати можливість особисто заслуховувати потерпілих, об­винувачених і свідків та оцінювати достовірність їх пока­зань (див., навпаки, «Кашлєв проти Естонії», № 22574/08, § 48 — 50, від 26.04.16 р.). Оцінка достовірності показань свідка — це складне завдання, яке зазвичай не може бути досягнуто лише оголошенням запису його слів, особли­во якщо враховуються лише деякі з цих слів. Звичайно, є випадки, коли неможливо заслухати когось особисто під час судового розгляду через те, що, наприклад, він помер, або з метою захисту права свідка не свідчити проти себе (див. «Краксі проти Італії» (№ 1), № 34896/97, § 86, від 05.12.02 р., та «Дан проти Молдови», № 8999/07, § 33, від 05.07.11 р.). Однак це не стосується цієї справи.

У світлі викладеного Суд вважає, що засудження заявника без повторного допиту свідків після ви­правдання його судом першої інстанції суперечить гарантіям справедливого судового розгляду в рамках значення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Мало місце порушення п. 1 ст. б Конвенції.

 

Рішення Європейського суду з прав людини від 07.01.2020р.

Справа «ХОДОРКОВСЬКИЙ ТА ЛЕБЕДЄВ ПРОТИ РОСІЇ»

https://www.echr.com.ua/translation/sprava-xodorkovskij-i-lyebyedyev-proti-rosi%d1%97-2/

Справа стосувалася другого судового розгляду щодо колишніх керівників компанії «ЮКОС» — Ми­хайла Ходорковського та Платона Лебедева.

У рішенні від 14.01.2020 р. Палати ЄСПЛ одноголос­но встановив порушення права заявників на справед­ливий судовий розгляд відповідно до ст. 6 § 1 та ст. 6 § 3 (с) та (d) Конвенції через відмову судді суду першої інстанції надати дозвіл захисту допитати свідків обви­нувачення та захисту і надати важливі докази експерта або докази невинуватості.

Основні факти. Заявниками були Михайло Борисо­вич Ходорковський та Платон Леонідович Лебедев, гро­мадяни Росії, 1963 та 1956 року народження, відповідно.

Після засудження за ухилення від сплати податків у 2005 році та відправлення у виправні колонії пану Ходорковському та пану Лебедеву, колишнім чле­нам вищого керівництва нафтової компанії «ЮКОС», у 2009 році були пред'явлені нові звинувачення у вчи­ненні злочинів. Новий судовий розгляд розпочався в березні 2009 року і в грудні 2010 року закінчився визнанням їх винними вдруге в привласненні або роз­траті нафти і відмиванні незаконно одержаних доходів. По суті, суд першої інстанції встановив, що заявни­ки використовували свій вплив та становище для того, щоб змусити виробничі підприємства «ЮКОС» де­шево продавати свою сировину торгівельним ком­паніям «ЮКОС», які експортували її на світові ринки за більш високу ціну. Потім прибутки відправлялися на російські та іноземні корпоративні рахунки, які контролювалися заявниками.

Під час судового розгляду, коли заявників трима­ли в скляних кабінах, суддя відмовився викликати декількох свідків захисту і відхилив клопотання, щоб експерти з фінансів і ринку нафти прийшли та нада­ли показання на користь заявників щодо експертних висновків, які були частиною обвинувачення у справі.

Рішення Суду щодо порушення статті б § 1 разом зі ст. б § 3 (с) та (сі).

 Суд зазначив, що заявники поставили загальне питання щодо справедливості судового розгляду та особли­вих аспектів його проведення. Він розглядав скарги відповідно до двох положень разом.

Конфіденційність відносин адвокатклієнт. Суд зазначив, що суддя суду першої інстанції вирішив спочатку переглянути всі документи, які адвокати — захисники заявників бажали продемонструвати йому. Він зазначив, що виявляв порушення Конвенції за по­дібних обставин під час першого судового розгляду справи заявників через втручання в конфіденційність спілкування заявників зі своїми адвокатами і Уряд не надав жодного обґрунтування, яке б переконало Суд зробити інший висновок у цій справі.

Суд також зазначив, що заявників тримали у скля­ній кабіні, що зменшувало їх безпосередню участь у судовому розгляді і відокремлювало їх від своїх адвокатів, що унеможливлювало конфіденційний контакт. Застосування цього заходу було питанням звичайної практики, а не безпеки або порядку в суді. Суддя не визнав вплив такого розташування на права захисту заявників та не вжив заходів для компенсації таких обмежень.

їх права на ефективну участь у судовому розгляді та отримання ефективної правничої допомоги були обмежені в такий спосіб, який не був ані необхідним, ані пропорційним, у порушення ст. 6 § 1 та 3 (с). Суд не вважав необхідним далі розглядати скаргу відпо­відно до цих положень.

Змагальне провадження та допит свідків. Суд по­чергово розглядав шість груп скарг на збирання та пе­ревірку доказів і порушення принципу рівності сторін.

Він установив порушення ст. 6 § 1 та 3 (б), оскільки заявники не мали можливості провести перехресний допит свідків обвинувачення; суд першої інстанції від­мовився визнати більшість запропонованих захистом доказів експертів; і вони не змогли допитати різних свідків захисту, як у Росії, так і за кордоном. Крім того, він визнав порушення через відмову суду долучити до матеріалів справи матеріал, який підтверджує неви­нуватість, або видати дозвіл про розкриття матеріалу, який підтверджує невинуватість.

Зокрема, Суд зазначив, що обвинувачення нада­ло висновки експертів, які були важливими для цієї справи, але захист не мав можливості допитати екс­пертів, які проводили ці експертизи, задля оскарження їх думок. Крім того, Суд, виходячи з обмежувального тлумачення Кримінального процесуального кодексу, перешкоджав захисту викликати своїх спеціалістів.

Захист також подав обґрунтовані і відповідні клопо­тання про виклик свідків у Росії і за кордоном, які могли посилити позицію заявників у справі, проте суд першої інстанції відхилив їх клопотання в шаблонних термі­нах без зазначення належних причин. Він також не зміг вжити достатніх заходів для забезпечення присутності в суді свідків захисту, яких суд погодився заслухати.

Суд також установив, що мало місце порушення ст. 6 § 1, оскільки суд першої інстанції покладався на рі­шення, ухвалені в інших, пов'язаних з цією, справах. Зокрема, заявники не могли заперечити показання свідків, зачитані з попередніх рішень, або спросту­вати факти, які були встановлені в них. Крім того, суд покладався на визнання вини в одному з попередніх рішень у справі, в якій заявники не були сторонами, що таким чином це завдавало їм шкоди.

З урахуванням цих міркувань, Суд установив пору­шення ст. 6 § 1 разом зі ст. б § 3 (с) та (б) у зв'язку з по­рушенням гарантій справедливого судового розгляду.

 

 


Оголошення

Онлайн-вебінар для адвокатів Волинської області 02 жовтня 2020 року

детальніше

Змагання зі стендової стрільби серед адвокатів

детальніше