Правові позиції судів
Підбір правової позиції судів
№ 2 січень 2015 р.
Цивільні справи :
1. Ненадання банком при укладенні кредитного договору позичальнику, як споживачеві фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, оріентовну сукупну вартість кредиту, а також ненадання графіку погашення кредиту є порушенням п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів « та правовою підставою для визнання кредитного договору недійсним.
(рішення апеляційного суду Волинської області від
02.06. 2014 року у справі № 16/16470/13-ц, яке залишено в силі Ухвалою ВССУ від 22 жовтня 2014 року)
2. Відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.
Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.
Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.
У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті.
Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів.
У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов, одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
(Постанова Верховного Суду України від 06.11.2013 року
у справі № 6-116цс13)
3. За змістом ч. 1 ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею
Задовольняючи позов про припинення права власності відповідача на 1/2 частину житлового будинку з виплатою йому вартості цієї частки, суд першої інстанції виходив із того, що таке припинення (п. 4 ч. 1 ст. 365 ЦК України) не завдасть істотної шкоди інтересам відповідача, оскільки він є громадянином іншої держави, в якій проживає й працює, а спірну власність використовує тільки для літнього відпочинку.
Суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, вважав такий висновок необґрунтованим із тих підстав, що порушується принцип рівності прав співвласників, а правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших.
Такий висновок суду касаційної інстанції свідчить про неправильне застосування ст. 365 зазначеного Кодексу, оскільки відповідно до цієї норми, зокрема п. 4 ч. 1 ст. 365 ЦК України, право власності співвласника на частку у спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною під час вирішення спору про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників
(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 червня 2014 р. у справі № 6-68цс14, постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 16 квітня 2014 р. у справі № 6-146цс13; від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14).
4. Визнання в судовому порядку права власності на новостворене майно, що набуте з порушенням вимог ч. 3 ст. 12 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», за позовом, заявленим до особи, яка не оспорює таке право власності, суперечить вимогам ст. ст. 15, 331 ЦК України, ч. 3 ст. 12 та чч. 1, 2 ст. 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку».
(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-131цс13).
5. З огляду на положення ст. ст. 24 та 25 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» припинення орендарем господарської діяльності з безпосереднього цільового використання орендованої земельної ділянки та передача третім особам функцій з її обробітку й оплати орендної плати орендодавцю виходить за межі господарської діяльності, яку може здійснювати орендар без погодження з орендодавцем, і є підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки за ст. 32 зазначеного Закону.
(постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 12 лютого 2014 р. у справі № 6-166цс13; від 12 лютого 2014 р. у справі № 6-161цс13; від 19 березня 2014 р. у справі № 6-15цс14; від 16 квітня 2014 р. у справі № 6-18цс14).
6. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішенням чи угодам. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 червня 2014 р. у справі № 6-46цс14).
7. Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру всупереч вимогам ст. 717 ЦК України є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до ч. 3 ст. 203 та ст. 229 зазначеного Кодексу.
(постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 19 березня 2014 р. у справі № 6-9цс14; від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14 ).
8. Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК Української РСР прийнята спадщина належить спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (аналогічні положення містяться в ч. 5 ст. 1268 ЦК України), то факт отримання чи неотримання таким спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину не впливає на його право власності.
Передача в іпотеку нерухомого майна без згоди спадкоємця, який прийняв спадщину, є незаконною, суперечить вимогам ст. ст. 358, 578 ЦК України, ст. ст. 5, 6 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» та порушує право власності спадкоємця на належну йому частку спадкового майна.
(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 травня 2014 р. у справі № 6-42цс14).
9. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження за положеннями ст. 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою й зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду, у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів у певній твердій грошовій сумі та навпаки).
Під час розгляду позовів, заявлених із зазначених підстав, застосуванню підлягає не тільки ст. 192 СК України, але й низка інших норм щодо обов’язку батьків утримувати своїх дітей (ст. 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», ст. 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», ст. 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).
(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-143цс13).
10. Вимоги до змісту виконавчого листа встановлені ч. 1 ст. 18 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження», якою передбачено, що у виконавчому листі потрібно зазначати індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи), а п. 6 ч. 1 ст. 26 цього Закону встановлено, що у разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст. 18 державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.
Разом із тим відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.
Відсутність у виконавчому листі певних даних про особу боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження.
(постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 21 травня 2014 р. у справі № 6-45цс14; від 25 червня 2014 р. у справі № 6-62цс14).
Кримінальні справи
1. Викрадення засудженим банківської картки потерпілої особи з наступним зняттям грошей з банкомату з використанням цієї картки не може розцінюватися як викрадення, поєднане з проникненням у сховище.
Банківська платіжна картка є засобом доступу до банківського рахунку, що існує в електронній формі, а не засобом доступу до сховища.
Аналіз норм чинного законодавства дає підстави для висновку, що юридична суть викрадення з використанням банківської платіжної картки та пін-коду до неї полягає у списанні коштів із банківського рахунку, а не в отриманні готівки певним способом. Картка та пін-код містять інформацію, яка взаємопов’язана з інформацією, якою володіє банк. Гроші видаються внаслідок обумовленої договором операції з рахунком. Розмір суми обмежений або сумою, яка розміщена на банківському рахунку, або ж лімітом операції за цією карткою.
Отже, всі банківські операції з використанням платіжної картки здійснюються її держателем, у тому числі особою, яка знайшла (викрала) цю банківську платіжну картку, на підставі та в межах договору, укладеного між банком-емітентом і клієнтом-держателем платіжної картки. Вставляючи картку до банкомату та проводячи відповідні операції з клавіатурою, винна особа безпосередньо отримує доступ не до сейфового відділення банкомату, а зв’язується з операційною системою банку-емітента, отримує доступ до рахунку і дає банку вказівку провести певну операцію. Фізичного проникнення до сховища (сейфу банкомату) не відбувається, як це, наприклад, має місце у випадку зламу такого банкомату.
На відміну від засобів, що дозволяють винній особі викрадати майно із приміщення, сховища чи житла без входу до них (гачок, шланг, надресирована тварина), банківська платіжна картка є засобом доступу до банківського рахунку, що існує в електронній формі, а не засобом доступу до сховища.
(постанова Верховного Суду України від 31 січня 2013 року,
справа № 5-33 кс 12).
2. Дії, пов’язані із застосуванням предмета схожого на ніж, який насправді був використаний і який потерпіла реально сприйняла як ніж та під його дією віддала нападниками своє майно, правильно розцінено як розбійний напад.
У контексті конкретних фактичних обставин справи, попередньо узгоджені дії двох співвиконавців, коли в темну пору доби один із них ззаду приставив до шиї, а другий наставив перед потерпілою невстановлені предмети, які та реально сприйняла за ножі, і під погрозою застосувати насильство, небезпечне для життя та здоров’я, заволоділи цінними речами потерпілої, містять ознаки нападу на особу з метою заволодіння чужим майном й утворюють склад злочину, передбачений статтею 187 КК.
(постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 квітня 2013 року, справа № 5-9 кс 13).
3. Учинення кількох (двох і більше) альтернативних діянь, передбачених диспозицією статті 307 КК, яке охоплювалося єдиним умислом, одне з яких не було завершене, має кваліфікуватися як єдиний (одиничний) злочин, а не як сукупність закінченого і незакінченого злочинів.
Якщо особа вчинила тільки одне чи кілька, незалежно від кількості та поєднання, альтернативних діянь, передбачених статтею 307 КК, злочин визнаються закінченими з моменту скоєння одного із зазначеного в диспозиції цієї статті діяння. У випадку, коли винна особа вчинила одну або кілька зазначених дій, але не встигла вчинити іншу дію із тих, які охоплювались її умислом, скоєне слід розглядати як закінчений злочин за виконаними діями. Незавершена дія окремої кваліфікації як готування до злочину або як замах на злочин не потребує, оскільки в таких випадках на її скоєння в особи не було (не виникало) окремого умислу.
Незаконне придбання та зберігання з метою збуту психотропної речовини в особливо великих розмірах й того ж дня, фактично без значного розриву в часі, спроба збути частину незаконно придбаної речовини в своїй сукупності вказують на існування єдиного (нерозривного) умислу на вчинення кількох альтернативних діянь, які, незважаючи на те, що збут психотропної речовини не був завершений, належить розглядати як єдиний (одиничний) злочин і кваліфікувати за частиною третьою статті 307 КК.
Неправильне трактування зазначених положень закону стало підставою скасування рішення касаційного суду у справі щодо П.
(постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 лютого 2013 року, справа № 5-30 кс 12).
Підготовлено методичною групою
Ради адвокатів Волинської області
2014.02.02